Дорогою від Івано-Франківська проїжджаємо мальовничі прикарпатські села. За маршрутом — місто Надвірна, де спостерігаємо екзотичне явище відслонення карпатського флішу (хвилясті утворення з гальки і піску на схилах гір). Таких місць лише десять на всю Україну. Ще два з них — у Яремчі, куди прямуємо далі. Крізь скло автомобіля помічаємо цікаву дугоподібну споруду — виявляється, вхід у тунель між Прикарпаттям і Закарпаттям. Дива!

Яремчанський водоспад. Зупинившись біля нього всього на кілька хвилин, відчуваємо єднання природних стихій: води, повітря, землі...
Але попереду найекстремальніша подія дня — сходження на Говерлу. У супроводі досвідчених провідників вирушаємо «підкорювати вершини». Сніг у травні, галявини крокусів, свіжість найчистішого повітря, неосяжні карпатські пейзажі та цікаве спілкування так захопили, що ми почали похід, навіть незважаючи на дощ. Та гірська негода дала нам відчути всю її силу. Від гори Говерляни довелося вертати. Не біда — ми все одно почувалися справжніми шукачами пригод!
Тепло і комфорт домашнього затишку чекали у стаціонарному таборі на хуторі Топільче. Це «маєток» найпривітніших гуцульських господарів — Миколи і Василини Зеленчуків. Символічне прізвище як для сільського зеленого туризму... Кращої місцини годі й шукати: навкруги гори, хвойні ліси, за обрієм — засніжені вершини, поруч вирує Черемош. На свіжій траві розкошують вівці й телята. Красується гостинна оселя. А неподалік, у жовтому полі кульбаб, стоять наші намети.

Подорож стала ще й святом для шлунку: щодня господиня пригощала нас карпатськими стравами. Найбільше запам'яталися бануш — смаковита каша з кукурудзяної крупи на домашній сметані, кулеша — густа страва з кукурудзяного борошна на воді, шурпа — баранячий суп, а також справжня домашня бринза. Натурпродукт!
Узагалі тут все справжнє, від землі та традицій — такого в супермаркетах некупиш. Як і тієї щирості, яка сповнює людей. Бажання потішити гостя, подивувати, любов до природи і до надбання предків — усе це раптом перестало бути заїждженими фразами...
Другий день пригод розпочався досить рано. Новачкам провели інструктаж із рафтингу на катамарані. Оптимальний плавзасіб у цих краях — а до таких речей тут підходять з усією серйозністю, адже це безпека туристів. Інструктор каже, дедалі більше людей схиляються до активного відпочинку. І це тішить. А в цих краях добре знають й інший водний «спорт» — перші лісосплави відбулись тут півтора століття тому.
Нап'явши на себе рятувальні жилети, каски, закріпивши на ногах стропи та взявши весла, ми на двох катамаранах із символічною назвою «Ruthenia» (так у давнину чужоземці позначали на картах Украіну), спустилися в річку Чорний Черемош. Запланований маршрут: Топільче — Красник — Верховина). Уздовж берега нас супроводжував автобус, водій якого додатково тримав ситуацію під контролем.

Стан річки описувавсь як «мала вода». Спокійний, на перший погляд, Чорний Черемош за кількадесят метрів виявився досить швидким і з «тягучою» течією. Наші емоції нагадували сплески хвиль, які накривали нас із головою. Довелося долати поріг Дзембронь — рішуче та впевнено екіпаж виконав завдання. Далі по маршруту — поріг Біла Кобила, біля якого нещодавно відбувся чемпіонат України з водного туризму...
Наступна половина річкового маршруту містила ще два пороги — Гучок і Гук. Тут уже не обійшлося без пригод. На відрізку між цими перешкодами одному з журналістів «пощастило» впасти у річку. Члени команди зреагували миттєво: підхопили товариша і прилаштували на «палубі», так що в нього не лишилося жодного шансу на «одиночне плавання». Спочатку всі налякались, та, заспокоївшись, навіть почали заздрити «щасливцю», який пройшов водне хрещення.
Далі вже по тихій течії попрямували до Верховини, споглядаючи скельні пейзажі та життя на зелених берегах.
Задоволені власними подвигами прибули в табір, де фахівці вже готували похідну лазню. Похідна — не тому, що має ноги, а тому, що швидко готується і легко згортається. Та від цього її властивості не гірші. А виглядає все приблизно так: на березі річки закріплюються каркаси з дерев'яних тичок, по центру гіркою розміщуються округлі валуни і розжарюються на вогнищі, потім усю конструкцію накривають брезентом, беруть із собою відро води і попередньо розпарені віники з ароматних карпатських трав, камені обливають і напускають пари. А опісля — просто в річку. Холоднющу! І так кілька разів, хто скільки подужає. Враження контрастні, відчуття — прекрасні!

І ще контраст: після активності на природі — нове знайомство у господі. Таке собі вдале поєднання українських народних виробів, натуральних матеріалів, сімейних реліквій і сучасних технологій в одній гуцульській хаті. Вразили вироби з художніх тканин. Виявляється, це один із найпоширеніших видів народного мистецтва на Гуцульщині та Покутті. Яскраві килими з орнаментом, ліжники, верети, пішви, скатертини, рушники... Скільки тут усього! Господиня ще й дозволила приміряти повний комплект жіночого святкового одягу: довга вишита сорочка, дві ткані запаски, тканий пояс-попружка, а на плечах, як і в чоловіків — сардак, ткана сумка-дзьобенка через плече. На голову — перемітка з орнаментованими кінцями-заборами. На ноги — вовняні шкарпетки капчурі та шкіряні постоли. Отак киянки перетворилися на справжніх гуцулок.
Увесь останній день мандрівки вийшов пізнавальним. Знайомство із культурою Галичини почалось у Верховині, в домашньому музеї народної музики Романа Кумлика. Його життєва енергія, гумор і любов до історії рідного краю вразили. У залах — численні скрипки, трембіти, сопілки, цимбали різних епох і народів. І, звісно ж, господар причарував нас віртуозною грою на всьому цьому музичному надбанні. Браво, маестро!
Відоме серед української інтелігенції XVIІ— XX століть село Криворівня запросило до музею Івана Франка. В 1901-1914 роках Каменяр зупинявся в цьому будинку, який належав місцевому  майстрові-різьбяру. Поета тут відвідували Ольга Кобилянська і Михайло Грушевський. Доторкнутися до класики, відчути колорит епохи — це, виявляється, не хрестоматію читати!
Місто Косів — один із найбільших в Україні осередків гуцульського декоративно-прикладного мистецтва. Чого тільки не побачиш тут на базарі! Великодні писанки, різьблені та інкрустовані вази, жіночі прикраси, скриньки, ложки, діжки, бербениці, косівська мальована кераміка, ткання-вишивання, бісер, метал, шкіра і навіть сир. На згадку про подорож кожен придбав, що вподобав.                                            
У файному місті Коломия чекав великий музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосипа Кобринського та ще ширший, враховуючи розмір експонатів, Музей писанки. Усього багато, усе багате! Ходити залами можна хоч день. Загальне враження — традиції не лише зберігаються, а й розвиваються, а значить, живуть!
Карпатський нон-стоп досяг кульмінації, за якою — неминуча розв'язка у вигляді іванофранківського вокзалу і поїзда на Київ.

Автор: LEVKO

Джерело: www.turmir.com